Я прокидаюсь. І мені надзвичайно добре. Після довгої подорожі я зовсім не відчуваю втоми. Я в захисті. Мене оточує тепло і любов. Вони живуть всередині мене. Їх настільки багато, що я бажаю чимшвидше поділитись ними ще з кимось. В мені також дивна гармонія. Я відчуваю, що нова подорож вже незабаром. І мені від цієї думки стає ще солодше. Я усміхаюсь. Не розумію до кінця чому. Мене переповнює надзвичайна радість. Вона вирує в кожній моїй клітинці і від цього я хочу усміхнутись цілому світові, обійняти його, сказати як люблю. Хоча я не до кінця знаю його, проте відчуваю, що він чудовий. Адже мій Батько не міг створити його потворним. Він міг подарувати йому лише несказанну красу. Мені ще бракує слів, щоб описати світ. Я знаю ще так мало. Мені цікаво, що ж там за межами моєї оселі. Ця цікавість несе тривогу. Адже я не знаю світу. Проте вірю, що Бог подбає про мене.
Я знову прокидаюсь. Вже вкотре. І мені досі радісно це робити. Любов у мені лише зростає. І я зростаю. Деколи я чую голоси. Вони лунають з невідомого мені світу. Але вони такі приємні. Вони також несуть велику любов. І я усміхаюсь. Усміхаюсь тому приємному світові.
А тим часом моя цікавість вже не поміщається в тісних стінах мого дому. Ех, швидше б побачити світ. Я не можу впевнено сказати, але біля мене завжди хтось є. Я відчуваю його тепло, і ласку. Моє серце підказує мені, що це хтось найрідніший. І як же ж він називається??? Хочу покликати його, хай приходить до мене. Тому питаюсь: «Ісусику, а хто це?» І мені прийшла відповідь: «Це твоя мама».
Мама. Скільки тепла у цьому слові. Так от хто мене зігріває вже стільки часу. Так от хто так гарно говорить, що я засинаю під цей звук. Так от хто мене так любить, хто дає мені захист. Це мій світ. «Невже, Мамо, ти весь мій світ?» Ми скоро зустрінемось, і я тобі усміхнусь. Сильно-сильно. І обійму. І ти мені знову щось розкажеш своїм гарним голосом.
Ми часто говоримо. Про всяке і різне. Мама розповідає мені казки. Я вже, здається, знаю все про світ. Виявляється, він – це не лише моя Мама. Він дуже великий і незабаром ми двоє зможемо його дослідити.
Деколи я чую ще один голос. Він не такий милозвучний, як Мамин, але я також відчуваю його тепло. І водночас дивний спокій, безпеку, доброту. Мама каже, що то мій Тато. Не зовсім розумію, хто він, але сподіваюсь, що ми подружимось. Вони часто говорять разом. І я відчуваю ще більшу гармонію.
Мені вже так багато днів. І я вже стільки знаю. Але ще більше маю запитань. Моя Мама чомусь засумувала. Вона вже менше говорить зі мною. Не так, як раніше, коли ми могли спілкуватись весь день. Може вона втомилась і вирішила поспати? Хай поспить, адже розмови про цікаве забирають багато сил. А завтра ми продовжимо. І я трошки посплю.
Я прокидаюсь. В мені вже трошки менше радості. Мене охопила легенька тривога. Мама не обзивається на мій поклик. Що трапилось??? Але раптом вона заговорили. Мені стало спокійно. Проте вона говорила з Татом. Щось незрозуміле він їй розказував. Раптом мій світ сколихнувся. Все затремтіло, і мій дім ледь не зруйнувався. Відбулось щось непоправне. Але що??? «Мамусю, скажи!!! Я тобі допоможу, і Таткові. Тільки скажіть щось». І замовкли.
Я прокидаюсь. В мені вже мало радості. Давно не чую голосу Мами. Куди ж вона зникла? Але я відчуваю її присутність. Вона і досі дає мені тепло. Але немає голосу. Того чудового звуку, під який я засинаю. От не буду сьогодні спати, поки вона не заговорить. Хай розкаже мені, чого так сумує.
Проте Мама так і не розказала… вона мовчала… Довгими днями і ночами. І досі мовчить. Мій дім тремтить дуже часто. Мій світ здригається настільки, що стає страшно. «Мамо, що трапилось???» У відповідь чую похлипування і нові потрясіння. Зойки і пекучий біль в її душі. Я так хочу його зупинити, але вона не каже, як це можна зробити. Вона мене ігнорує. І я вже починаю сердитись. Чому вона так робить???
Чи може в тому є моя вина? Яка ж тоді? Хай мені скаже і я вибачусь. Хай тільки скаже… «Мамочко, скажи хоч щось!..»
Я знову прокидаюсь. Моя оселя чомусь стає холодніша. І мені також тісно. Мамин голос такий відчужений і лунає зовсім не до мене. Вони розмовляють з Татом. Щось тривожне. Мама мені такого ще не розповідала.
Вона плаче. Тепер ще частіше. Але вже немає тих жахливих потрясінь. Моя оселя вже не тремтить. Але стає ще холодніше… Я часто прокидаюсь, і мені важко дихати. Цей невимовний сум стискає мені легені і біль оповиває моє серце. Мене починають покидати сили… я вже не можу сперечатись з Мамою, не можу рухатись так, щоб вона відчула, що я є. Мені здається, що вона й не відчуває. Може вона забула про мене. Жах. Як? Я ж тут, я поруч. Я хочу допомогти!!! «Почуй мене, Матусю!..» Тепер у мене щось мокре на обличчі. Може це і є ті самі сльози?
Мене починає опановувати страшна думка: може Мама не хоче мене бачити, може не хоче показати мені свій світ, не хоче ділитись… Може вона мене вже не любить. А за що ж мене ненавидіти? Яке неприємне слово. А далі ще страшніше. Мама не хоче дарувати мені життя. «Як же так, мамусю, я ж тебе так люблю. Ти хочеш моєї смерті? Чому ти мене вбиваєш???» А у відповідь знову мовчанка і легкі похлипування, і постійне тремтіння.
«Якщо тобі краще без мене, то я тебе прощаю, бо все ще люблю… Матусю!». Мені вже зовсім несила усміхатись. Так важко дихати… Навколо страшенний голод. Стає темно і страшно. Здається залишилось кілька хвилин, а може секунд. І чомусь вони нестерпно довгі. Моє маленьке тіло знемагає від болю. Я не можу поворухнутись. Я помираю. Останній подих. Останній звук і рух. А тепер я буду спати солодко. Люблю тебе, світ…
Серцебиття зупинилось. Все застигло в мороці. Його Матуся лежить нерухомо. Її сон тепер також солодкий. Поруч лежить і Тато. Його тіло вже давно лежить. Він помер швидше. Набагато швидше. І просто собі лежить. І нікому до того немає діла. Навколо морок і мертва тишина. Навіть вітер на вулиці не зойкне. Тепер ніхто у цьому домі не зойкне. Не буде здригатись у конвульсіях Мама. Не буде більше плакати та ігнорувати своє Дитя.
Вона ж хотіла тільки побачити його, обійняти, усміхнутись і побачити його усмішку, подарувати безмежне тепло і ласку. У неї так багато було тієї доброти і любові. Вона могла б віддати цілий світ, але він вже був захоплений більшовиками.
На щастя, її Дитя ще не знало, хто це, і добре, що не дізналось. Так краще. Їм всім вже краще. Тепер для них відчинений Рай.
